сорок! — крикнув розлютившись Мендель, ухопив свою горілку й вибіг із хати.
Хлоп спокійно далі набивав обручі. Але по хвилі, висапавшись, Мендель знов вернувся.
— Ну, пане Яцентий, з вами говорити, то треба вперед гороху наїстися. Кажіть бо направду: по чому хочете за ті два морґи?
— За тамті чотири по сто сорок, а тих двох ще тепер не продаю.
— А коли ж продасте?
— Того ще й сам не знаю. Як прийдуть до своєї ціни.
— А коли ж по вашому прийдуть до ціни?
— Або я знаю! Побачимо.
— Чи то останнє ваше слово?
— Останнє.
Мендель пішов, проклинаючи стиха хлопську впертість.
А Зелепуга направду задумав виступити в супір із спекулянтами. В його старій, непривичній до думання голові мглисто вкладався плян, як це зробити, але постанова була сильна… „Ну, що ж, буду копати сам, та й годі“ — думав зразу, але швидко переконався, що самому копати зовсім ніяково, що треба щонайменше трьох людей до одної шахти. Найняти двох, то було б добре, але відки взяти грошей? У самого нема ані грошей, ані хліба, ані худоби, не було навіть що продати, крім землі. А тут якийсь могучий внутрішній голос раз-у-раз шепче йому: „Ану, берися до роботи! Бог тобі вложив скарб в землю, гріх його змарнувати!“ А на що йому, самому й старому,
