Довгу хвилю стояв, протираючи очі, не знаючи, на яку ступити. Далі вхопив пробний шнур і знов кинув до ями камінь прив'язаний на його кінці. І знов камінь упав на дно з сухим стукотом. Витягнув його, ще не вірячи сам собі — камінь сухісінький. Значить, і цим разом він ошукався, значить, те булькотання, що він чув так виразно, коли лежав, лицем припавши до землі, було лудою[1], було останньою дивовижною наругою долі над його нещастям! Будь же проклята доле! Прощай ти, світе невдячний, ти, життя остогидле!
Яць поступив кілька кроків назад, щоб розігнатися й скочити до ями. Але що ж то, що ледве відступив од ями, почув знов те саме тихе булькотання. Натужив слухи, як міг — так і є! Булькотання не було витвором його уяви. Поступив ще два кроки назад — ще виразніше чути. В тій самій хвилі в ніс його вдарили густі нафтові сопухи.
Що це? Відки це? Оглянувся довкола — Боже! Адже він стоїть близько своєї давньої, зверху забитої й дерном заложеної ями. Одним поскоком був на самій ямі. В першій хвилі цілий туман сопуху, що піднімався з-під дерну й виразне булькотання під землею переконало його, що мету його бажань осягнено, скарб найдено — отут де він його найменше сподівався…
Але Яць ще сам собі не вірив. Тремтячи, задихавшись, майже не тямлючи,
- ↑ Луда̀ — обман.
