— А що? — відмовляв Йойна.
— А слиниться в твоїй ямі?
— А фрас[1] на твої кишки! — відповідав Йойна і відходив до кошари. Покрутиться там, ніби забув щось, та й іде геть, а по хвилі вже чуємо одалік, як Йойна говорить:
— Нуто!
— Ну?
— Накажи своїм людям, щоб не сипали твій леп на мій ґрунт.
— Обгороди собі свій ґрунт, — відповідає Нута.
— Я тобі насамперед загороджу зуби.
— Biste meschüge[2]? Чого чіпаєшся? — кричить Нута.
— Сам ти meschüge![3] Сам ти чіпаєшся мене.
Свари бували з кожним днем частіші, поки вкінці оба противники не згодилися на одне: спільним коштом розгородити свої частки високим парканом. Але спокою між ними проте не було. Йойна зависливим оком дивився на Нуту, щодня бажав, щоб його ями позавалювалися, щоби Нута „зламав кишки“ і щоб він ніколи не бачив його на очі. Здається, що й Нута платив Йойні такою самою монетою. Коли ж у Нути в тій ямі, що була в долинці, показалася ропа, цебто рідкий чорний плин з нафтовим запахом, але нездалий до фабрикації нафти, хіба тільки на смар для возів, Йойна не міг заснути, не міг знайти собі спокою, поки
