Потягли мене догори. Коли тягли, я помаленьку розпускав той шнур із-за пояса, а кінець його прив'язав до сучка цямрини вже при самім краю ями. В ямі темно, їм згори цього не видно, а я собі своє знаю.
Витягли мене, і я відразу повалився на землю, мов неживий.
— Ой, ой, — скрикнув Йойна, — він заморочений! Івануню! Івануню! Що тобі є? Чи чуєш мене?
Я чую добре, але вдаю зовсім небіжчика. Надувся, посинів. Хазяїн аж руками об поли вдарився.
— Ай, ай! Рятуйте! Відтирайте! Води!
— Горілки! — крикнув той, що був при млинку.
Йойна кинувся видобувати зі своєї торби горілку. Поки мене терли та оживлювали та покріпляли, то вже почало смеркатися. Мені тільки того й треба.
— Ну, що, Івануню, — допитує мене Йойна, клячучи надо мною з горілкою, — є там що в ямі?
— А дідько є лабатий! Заморока та й годі.
— А кип'ячки нема?
— А най вона тобі вся скипить і ти сам із нею!
— Ну, ну, пощо то таке говорити? То преці дар Божий.
— Дідьчий, не Божий! Ще нічого нема, а я ледве душі не загубив.
— Ну, але як гадаєш, буде що?
— Та певно, що буде, але ще не знати, коли. Сопух є, але кип'ячки не чути.
— Вона підійде, Івануню, вона підійде, — радісно говорить хазяїн.
