Сто метрів під землею, в глибині десятиметрової штольні, в духоті і нафтовім сопусі працює робітник. Раз-за-разом гатить він дзюбаком у іловату опоку[1] і відриває від неї кусні лепу. Але опока тверда, скупа і тільки по невеликому шматочку дає собі видирати частки свойого тіла. Вона глухо гуде і стогне під ударами дзюбака, мов плаче, мов грозить; вона пріє вонючим потом, але не подається, уперто держить заховані свої таємні скарби. Робітник, здоровий парубок, що недавно прибув із гір до Борислава на роботу, починає злитися.
— Г-ге! — приговорює він, гепаючи щосили в ямку, в котру гепав уже три рази, не можучи відлупити грудки лепу. — А, мать твоя скалічена! Та доки ти будеш стояти? Пускай!
І він щосили заважив дзюбаком у ямці, щоб відлупити груду. Груда врешті подалася і він узяв її обіруч і кинув у кибель.
— От там до пса! Йди на світ! Покоштуй сонця! — приговорював він. — Го-го
- ↑ Іловата опока — м'який камінь.
