— Ой, пане ротмістре! — Якось напівсердито, напівжартливо мовив Згарський, — як же ви помалу рахуєте! А не читали перед кількома днями оцього?
І він із другої кишені своєї чемерки видобув інший нумер тої самої газети, з датою 28 жовтня, і показав йому підчеркнений червоним олівцем уступ на першій стороні:
Organizujmy się wedle ostatnich dzisiejszej rewolucyi zasad, a w chwili wzburzeń spolecznych niech nam zawsze przewodniczy myśl jedna i wspolna — Polska demokratyczna![1]
— Ну що? — Хіба це не виразно? — спитав возний, стишуючи голос.
— Polska demokratyczna! — буркотав тим часом Калинович. Ну, а ми з вами русини, то що з нами буде? Ми й демократи, та про те як то нам смакуватиме та Polska demokratyczna? От іще й Польски готової нема, а вас старого не питали, чи ви поляк чи русин, а вперли в польську ліберію, ще й рогатівку на стару голову настромили.
— Ага, а як не хочеш, то марш зі служби на старі літа! — додав возний.
— Отож! А я 14 марта, під час перших збіговищ тиснуся вулицею та й слухаю, мало не оглухну, всі ревуть: Niech żyje Polska![2] А мене дурного підкусило крикнути: „Най жиє Русь!“ Йой, матінко! Як накинуться на мене! Паличками, кулаками!
