більше робітників, вони менш платять! Натиснеться люду багато, ну вони платню знижають. Наймайся по стільки, більше не дам. А не хочеш, як хочеш. Людей багато. Найдуться такі, що схочуть. А ти йдеш від одного до другого, і всюди те саме. Ну, і приходить тобі хоч голіруч, о голоді вертати, хоч найматися за стільки, скільки дають. Видиш, головна річ те, що всі з собою у змові. „Насамперед, — повідають, — так зробім, щоби ріпники не могли призбирати більше грошей, щоби не могли ніколи вийти з бідности!“ Ось вони позаводили шинків без ліку, стали ошукувати вас усілякими способами, виплачувати потроху, давати на довг, а відтак більше брати, ніж ви надовжили. Що більше! Хліба стали менше довозити, його ціна підскочила. За нічліг казали платити по 10 крайцарів (а перше платили по 5), і так ось, як бачиш, довели до свого. Тепер усі ви в їх руках. Села бідні і бідніють щораз то дужче, бо й там орендарі та другі п'явки не сплять. Робітників плине у Борислав щораз то більше. От вони й плату зменшують. А все те їм у кишеню, як сам бачиш!
— Господи небесний! — аж скрикнув я, почувши те. — А в нас ніхто й не погадає, що воно так може бути! Нужда щораз то більша, ну, кажуть, карає нас Господь милосердний за гріхи наші. А воно ось куди йде.
— Туди воно йде, туди! Ви дурні, гадаєте: от піду, зароблю в Бориславі, запоможуся! Ех, голови недогадливі! Як коли б
