— Годі, вже! — пішли з уст до уст панські слова і розрушана по всіх закутках широчезного гумна сторука панщизняна машина почала звільна, не відразу, зупинятися. Перш: жінки покинули решета, що ними щиняли провіяне зерно, і висипали на гумно, обтріпуючись від пилу, чихаючи та регочучись. Усі вони, не зупиняючись, посунули півперек подвір'я, попри шпіхлір, де власне стояв пан дідич, з невідступною люлькою в зубах. Кожна з жінок підходила до пана, кланялась йому, доторкаючись рукою аж до самого снігу і цілувала його в руку. Пан ласкаво глядів на них, до цеї або тої забалакав кілька слів.
— Ну, Оришко, а як же там твій чоловік? Здоров?
— Та все однако, прошу ясного пана. Ніби здоров, і їсти хоче, а на ноги не зведеться ані руш.
— А маєте що їсти?
— Та, дякувати панській ласці, маємо.
— Ну, тепер і Осипа маєте дома. Робить він що?
— Та робить, прошу ясного пана. Ходить молотити, а нині пішов з парубками до лісу клепки рубати.
— Так? ну, добре, добре. Тільки вважайте мені на нього! Він непокірна голова! Коли почую про нього щось найменше недобре, зараз напишу до циркулу[1], щоб його взяли знову до війська й не пускали більше.
— Ой, паночку, лебедику! Та де там! Він тепер такий добрий, такий послуш-
- ↑ Циркул — округа.