— А проте вони все знають. Тут у мене сьогодні історія була.
— Ну, що за історія? — ледве чутно запитав Нікодим. Його серце тьохнуло, прочуваючи якесь лихо.
— Сьогодні вечером, — якось знехотя мовив пан Пшестшельський, — прибігає до мене Домагальський і говорить, що хлопи на тоці говорять про близьке польське повстання. Які хлопи? Показується, що говорить твій коханий Тимків.
— Ну, і що ж говорив?
— Те й говорив, що пани ладяться до повстання. Вечером я запитую його, що це таке і пощо він говорить, а він до мене гостро, знаєш, ставиться так, мов він тут пан. А хлопи також за ним. Ну, цим разом я не дав собі по носі грати…
— Таточку! Бійтеся Бога! — скрикнув Нікодим. — Чей же ви не веліли бити Тимкового?
— А ти думав, що що? Було його по голівці погладити?
Панич обома руками вхопився за голову й, мов божевільний, почав бігати по покою. З його горла виривалися глухі стогнання.
— Ну, що дурієш! — понуро мовив батько.
— Не я дурію, а ви! — люто скрикнув син. — Аджеж те, що ви робите, то стричок на наші шиї.
— А дідько вас знав, що ваші шиї такі близькі стричка.
— Ні, я справді зовсім одурію з вами! Боже, рятуй мене! — з розпукою скрикнув Нікодим і, вхопивши шапку, вибіг із покою.
