— А я й не знав тоді, — говорив далі Осип, — що той нещасливий щур у пастці, то я сам. Вийду бувало між сільські діти, почну з ними бавитися, а вони скоро що, зараз до мене: „Панський собака! Панський собака! Іди геть від нас!“ А мене так якби розпеченим дротом, але не в руку, не в око, а в саме серце. Прибіжу додому, хотів би пожалуватися мамі. Виплакатися коло неї, а вона сама сидить у куті на припічку та й плаче та й нарікає: „Ой, моя доленько! Чи на те ж я росла, як квіточка цвіла! Чи того ж я ждала, що мене на старість погонять на панщину, що отаманські канчуки будуть гуляти по моїх плечах!“ Чую це і вже не плачу, сльози з горла капають назад у серце і печуть там і душать і вертять.
Панич понурив голову, але не говорив.
— Але раз мав я за своє. Зловив щура і взявся мучити його, але якось дверці від пастки не були добре заперті. Як я припік мойого щура, як цей кинеться, як не відчинить дверець, як не скочить, та просто до мене, як вп'ється зубами в мою руку!.. Я зверещав, прибігла мама, рятує, рве скажену звірюку від мене, та де тобі! Відірвала від руки, він за ногу вчепився, гризе, калічить. Ледве-не-ледве вбила його, а мене мусіла водою відливати та хлібом та павутиною рани затикати. Відтоді я зарікся щурів мучити. Ну, а нині хотів би й сам мати де з ким такий обрахунок, як той щур зо мною.
— Вороже тяжкий, чого тобі треба? — обізвався панич.
