місар, чи який іншим урядник. Досить, що там є така думка і комусь залежить на тім, щоби вона розійшлася між народом.
Старий пан понурив голову. Аж тепер він почув, як його душу холодною гадюкою обкручувала тривога.
— Що нам робити, таточку? — питав Нікодим.
— Роби, що знаєш! — прикро огризнувся батько. — Сам ти допомагав заварити цю кашу, то сам думай, як її з'їсти.
— Ви гніваєтеся, а тут не пора на гнів. Треба робити щось. Треба рятувати себе й інших.
— Інших! Тобі ще інші в голові! — скрикнув батько. — Ах, ти непоправний ідеалісте! Інших рятувати! Ми самі на волоску висимо над безоднею, а ти ще інших рятувати збираєшся. І кого? Адже я певний, що з них самих хтось побіг до урядника і розповів усі ваші пляни! Адже через Духа Святого уряд не дізнався про все.
— Ну, я думаю, що поки що не маємо ще чого так дуже боятися, — мовив Нікодим. — До вибуху ще два тижні. Зараз завтра я поїду до Сянока і остережу наших. Розповім їм усе й буду благати, щоби відкликали повстання. Аджеж це грозить загубою не самим повстанцям, а всій шляхті, тисячам невинних людей.
— А я думаю, Димцю, що то дурниця. Наплюй ти на них! Нехай радять собі, як уміють, а ми завчасу забираймося відці і їдьмо за границю, хоч би тільки на Угорщину. Перебудемо там, доки не мине небезпека.
