ніслава. — Ах, Боже мій, боїтеся? Я зараз прийду до вас! Даю вам слово, що при мні можете бути безпечні, нічого вам не станеться.
— Ну, ну, і без вас нам нічого не станеться, — відповіла я. — А вам би ще платити за стороження.
— Мені? Боже борони! Я зовсім задармо! Хочете?
— Та ви мусили б наперед у кота очей позичити! — відповіла Юльця.
Знов хтось із старших перервав нашу розмову і ми помалу втихомирилися, позасипляли. Не знаю, чи всі там спали так спокійно та солодко, як я. Пару разів мені здавалося, що чую ще крізь сон якісь глухі шелести, сердиті окрики: „Хто тут? Що за мара лазить? Йой, тут хтось чужий!“ А потім тут і там якесь притишене: „Шшш! Пст! Хто тут?“ А потім голосний ляск, мов праником по воді, і глухе: „Ой-ой-ой!“ Але не можу знати, чи було щось таке на правду, чи лиш мені снилося.
Другого дня я встала здорова, освіжена, весела, але Юлька була якась невиспана.
— А що, як тобі спалося? — питаю її.
— Добре, — каже.
— Не страшило що? — питає жартом Броніслав.
— Може то вам привиджувався той з ріжками, — відповіла вона ущипливо, — бо ви мабуть про нього думаєте весь день. А мене ніщо не страшить.
— Ну, ну, — думаю я собі, — вже ми те знаємо, що кого страшить. А тут бачу, що й пан Броніслав якийсь невиспаний
