І вона втретє поклонилася йому і вийшла.
Ріпники мовчали хвилю після цеї несподіваної пригоди. Але швидко отряслися від зворушення. Посипалися грубі, цинічні жарти.
— Ади, оса, як жалить!
— Та то холера, не дівка.
— В роботі чоловікові не поможе, а своїм язиком і своїми сльозами серце злоточить.
— Ну, оженися з такою, то маєш готовий шпиталь дома.
Тільки Іван мовчав і сидів, понуривши голову.
Вийшовши від Кирницького Фрузя, не зупиняючися, почалапкала вулицею, сама не знаючи, куди і пощо. Було холодно, темно, дрібний дощ сік їй просто в очі, вулиця, розмокла і розталапана, була радше одною великою баюрою, ніж вулицею. Фрузя йшла, насилу витягаючи чоботи з липкого болота, насилу переводячи дух. Її пекло щось у грудях, але на очах не було сліз ані в голові думок. Тільки неясне та непереможне почуття: геть відси! тікати! сховатися! — гнало її наперед. Сховатися, але де? Перед ким? Вона не розуміла того, що її хотілось сховатися перед самою собою, перед власним болем.
Не пройшла й сто кроків, коли обік неї де не взялася Ганка. Відки вона взялося? Мабуть чувши Фрузину бесіду і бачучи, як вона сама вийшла з шинку, Ганка
