понукування. І вічно той сморід, той бруд, та духота, та піятика, той одур! Невже таке мало б бути його життя до смерти, до старости? У нього пробігала холодна дрож поза плечима при такій думці. Йому пригадалися зелені ниви, цвітисті луги, сиві воли, чисто побілені хатки і розкішні садки його рідного села, почулося блеяння овець, фівкання гусенят, скрип журавля, і він мало не заплакав з наглого зворушення. Невже він міг так легкодушно проміняти такий рай на оце пекло? І пішли в його уяві довгим рядом сцени з сільського життя: гейкають плугатирі, скриплять вози, навантажені снопами, блискають коси на сіножаті і з легким шумом стелеться росиста трава в перекоси; сім'я засідає до вечері на Святий Вечір на пахучому сіні; чути стріляння, веселі голоси „Христос Восскрес!“, церковні співи… „Пасха красная, Пасха Господня“ — це паски святять коло церкви, дітвора бавиться писанками, парубки скупчилися при тих, що стріляють з моздірів[1].
І безпосередньо від тих споминів душа його перескакувала до думки про Фрузю. Адже вона була також одною з принад і красот того його сільського життя. Коли скрип журавля над криницею так любо озивається тепер в його тямці, то це для того, що під тим журавлем він з нею стояв вечорами, зразу жартуючи
- ↑ Моздір — в роді гармати з випаленої глини, яку набивають порохом й землею і стріляють під час всяких свят.
