і почала обережно випитувати Ганку, відколи у неї той перестрах, від чого, як? Ганка зразу призналася, що від Покрови (в тім часі пропала Фрузя), але далі не хотіла сказати нічого. Стара почала шептати над водою, розтопила кавалок олова і вилляла його над Ганчиною головою в миску з водою, а потім, заглянувши в миску, скрикнула:
— Ой, дівонько! Нещаслива ти, сирото! Ніхто тобі не поможе!
Ганка одеревіла зо страху.
— Або що таке?
— Ади, небого! Олово розскочилося в воді на дрібний пісок.
— А що ж то значить?
— Ет, що то говорити! Най ся преч каже[1], не годиться й згадувати при хаті.
Ганка не допитувалася дальше, а стара не йшла, а все придивлялася мисці з водою і з розприсканим оловом, похитувала головою та рухала зів'ялими губами, немов розмовляючи з кимсь без голосу. Дивлячись на неї, Ганка почула в серці холодний переляк; їй здавалося, що стара розмовляє з якоюсь марою, що зазирає їй у душу своїми напівпогаслими очима і читає там її страшну тайну. Вона вхопила з-перед баби миску з водою і викинула її через вікно геть на смітник. Баба спокійно дивилася на неї і всміхалася так само без голосу.
— Недобре з тобою, дівонько, недобре! — мовила вона. — То в тебе не перестрах, небого, ой ні.
- ↑ Най ся преч каже — краще не говорити.
