Так гуторили не раз між собою ріпники. Вже вони всіляко підступали до Івана, і щирістю і насміхами, і жартами і направду, нічого не помагало.
— Ет, дайте мені спокій! Що ви знаєте! Вам своє в голові, а мені своє, — тільки й усеї було відповіді, яку чули вони від нього.
І відходили, здвигаючи плечима. Одні казали, що він задумав женитися, другі говорили, що записав був душу нечистому, а тепер кається, але Йванові це все було байдуже.
Врешті відкись дізналися, що він задумав відкупити свою батьківщину. Сам Іван нікому не говорив про це, але хтось із його сторін приніс цю вість до Борислава.
— Ага, ось на що він гроші складає! Чекай же ти! А перед нами ховається, мов не знати з яким секретом!
За кілька день з Іваном „пожартували“: у нього вночі вкрали гроші. Небагато там тих грошей було, щось із вісім ринських, а проте шкода. Іван наробив крику, але гроші пропали.
— Івануню, чую, що вас обікрали, — мовив до нього касієр.
— Ет, — буркнув Іван.
— Чую, що ви складаєте гроші, хочете купувати ґрунтець, — говорив касієр далі.
— Та хочу.
— То дуже добре! Хай вам Бог помагає. Я то виджу, що ви порядний чоловік. Гроші, то велика річ. Заробити їх тяжко, а пустити легко. А заробляти на те, щоби пускати на вітер, то дуже дурна
