в темній штольні він у думці копався в яснім, сонячнім світлі, орав, косив, звозив снопи, молотив на тоці, чув себе господарем. Бориславське життя, це було щось мов темні сіни, з котрих ось-ось вийдеться на широке ясне подвір'я, де зеленіє пахуча мурава, цвітуть яблуньки, фівкають гусята і блеють ягнята.
На першім тижні великого посту приїхав до Борислава Фрузин батько. Він довідався, де працює Іван і пішов до нього.
— Іване, де є моя донька? — з такими словами він обернувся до нього. Він дуже подався від того часу, як Іван бачив його, змарнів, посивів. Іванові зробилося дуже жаль старого.
— Не знаю, — відповів він.
— Не знаєш? Мусиш знати. Ти підмовив її, щоб пішла за тобою до Борислава, ти мусиш знати, де вона є.
— Поки була в Бориславі, то я й знав, а відколи пішла, то не знаю.
— Куди пішла?
— Не знаю, куди пішла. Я гадав, що пішла до вас. А може де стала на службу?
— Ніде не стала. Я вже розпитував. Жандарі шукали, таліґрафували[1] і до Стрия і до Станіславова. У Дрогобичі я давав витрублювати. Ніде нема її. Тепер приходжу до тебе: віддай мені мою дитину.
— Я її не сховав, — відповів спокійно Іван.
- ↑ Таліґрафувати — телеграфувати.
