— Бог з тобою, Ганко! Що тобі? Кого ти бачиш?
— Та вона, вона! Фрузька!
— Що за Фрузька?
Але вона вже затялася. Тремтить уся, тулиться до мене, але слова більше з неї не видобудеш. Якось я вспокоїла її, положила на постіль, розговорюю, балакаю, а тут у мене в голові починають мов якісь нитки нав'язуватися, починає робитися ясно. Вже я їй і сюди й туди приговорюю. Зварила їй трохи м'яса, нагодувала. Лежить вона і не пускає мене від себе.
— Сидіть! Не покидайте мене! Говоріть, щоб я не заснула, бо боюся, що скоро засну, то знов вона тут буде.
— Та чим вона тобі така страшна? — питаю її. — Що вона може зробити тобі?
— Ой, бабочко! Ой, голубочко! Якби ви знали, яка вона страшна! Вся кров у мені льодом стинається! Не можу дивитися на неї, а мушу. Щось мов приковує мої очі до неї.
— Значить, ти її маєш на душі, Ганко?
Мовчить.
— Признайся, небого! — кажу гостро. — Видиш, ти гадала, що утаїш усе. І що тобі з того, що утаїла перед людьми, коли ж бо Бог усе знає. Бачиш, він діткнув тебе своїм пальцем, і що з тебе нині? Аджеж хоч би тебе були повісили на шибениці, то не було би й десятої части тої муки, що ти перетерпіла досі.
Вона слухала, слухала, і далі як не розплачеться! Як мала дитина ридала.