О, я думаю, що добре тямиш і тямитимеш до самої смерти.
Ми пили чай на веранді. Пробували свіжі смородинові конфітури, що я наварила того дня. Ти дуже любив їх, а пан Генрись не терпів їх запаху. А я долила йому їх до склянки з чаєм. А він почервонівся весь і з подякою відсунув склянку. А ти мовчки взяв його склянку і подав йому свою з чистим чаєм. А я реготалася, реготалася як шалена.
О, я багато реготалася того вечера, дуже багато. Занадто багато.
Я знала, чого регочуся, але не знала, що це останній мій регіт. Не знала, що прийде по ньому. Ти оповідав про свій ранішній грибозбір. Потім свою розмову з селянином, якого ти здибав у лісі. Потім перейшов загалом на положення селян, на відносини до них управи камеральних дібр[1]. Ти розвивав передо мною свій улюблений плян перенесення камеральних дібр під заряд краю, закладання на тих добрах вільних хліборобських спілок при участи селян і інтеліґентів, ступневого викуплювання панських дібр і парцеляції їх таким спілкам, ступневого розбивання теперішніх сіл на ґрупи фільварків удержуваних такими спілками. Іншим разом я так любила слухати тих твоїх реформаторських плянів. Чи ти й досі ще носишся з ними?
Але тоді мені було не до спілок і не до фільварків і не до грибів і не до лісо-
- ↑ Камеральні добра — удільні, царські.
