«Мій бідний, глупий, недогадливий Массіно!».
А ти то, багата, мудра, догадлива Маріє, великого щастя доскочила? Адже скроплюєш сльозами оці картки!
Стаєш мені, як жива, перед очима в тій останній хвилі нашого бачення. Веранда густо обросла диким виноградом. В однім куті простий дощаний столик. На ньому лямпа. Ти з одного боку сидиш на кріслі, я з другого. Генрись тількищо пішов. Ти регочешся вслід йому.
— Манюсю — говорю я — ти дуже весела сьогодні.
— Так, дуже весела, дуже весела! Ха, ха, ха!
— А не можна знати, чого ти така весела?
— Мабуть перед сльозами.
— Що ти, люба! Відки тобі до сліз, пташино моя?
І я беру твою руку і стискаю її.
Ти встаєш і приступаєш до мене. Легенько виймаєш свою руку з моєї, кладеш мені обі руки на плечі і поважно, тихо дивишся мені в лице.
В тім моменті й тепер стоїш мов жива мені перед очима. На тобі перкальова сукня, червона з білими, круглими цятками. На шиї золота брошка з опалем. У волоссю металевий гребінець. Стоїш похилена наді мною. Мої очі спочивають на твоїх грудях, що злегка хвилюють під сукнею. Потім я підводжу їх на твоє лице. Твої губи легенько тремтять.
— Любиш мене, Массіно? — запитуєш ти тихо.
