перша перервала її своїм сміхом. Із подвір'я забрязчав дзвінок…
Ти вибігла, щоб не вернути більше. А я сидів на веранді, курив папіроску, пускав із неї дим тонкими клубками і плавав у рожевих хвилях розкоші, дожидаючи тебе.
Дурень, дурень! Засліплений, егоїстичний дурень! І як я міг тоді не розуміти тебе? Як моє глупе серце не спалахнуло, як мої уста не крикнули, як мої руки, мої зуби не впилися в тебе?
Аджеж я знаю, розумію тепер, що та хвиля рішила про мою долю. Що в тій хвилі я втратив тебе.
О, я дурень! О, я засліплений егоїст! Естетик убив у мні живого чоловіка, а я ще й горджуся тим убитим трупом!
Маню, Маню, чи можеш ти дарувати мені непростимий гріх тої хвилі?
«Чи тямиш ту сукню, що я в ній була вбрана того вечора? Червону в круглі, білі цятки. Вона в мене досі. Я бережу її як святість, як найдорожчу пам'ятку.
Вона нагадує мені ті останні хвилі, пробуті з тобою. Буває так, що дивлячися сама на себе, згадуючи свої пригоди, я починаю сумніватися, чи це я сама, чи може моя душа війшла в якесь інше, чуже тіло. В таких хвилях та сукня дає мені живий доказ моєї тотожности.
Я цілую її і мочу сльозами. А знаєш, чому? У мене в голові повстала і мов цвях сидить думка, що в тій самій сукні я маю знов появитися перед тобою.
