Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 5. Оповідання (1956).djvu/141

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

кудись, лечу в якусь безодню, сама не знаю, що там на дні і чи далеко те дно.

Нічого не ощадила мені доля за ті три роки. Ані розчаровань, ані ганьби, ані багатства, ані бідности. Ще в останніх місяцях ось тут у Порт-Артурі порадувала мене стрічею з одним салдатом, що був родом із Томашова і часто бував на заробітках у Галичині і знав мого покійного батька. Порадувала мене доля стрічею з ним тільки на те, щоб я з його уст дізналася, що мій батько три місяці по моїй утечі вмер і до смерти вважав мене злодійкою. Мене, Массіно! Мене горду, чисту, чесну і непорочну тоді!

Богом кленуся тобі, соколе мій, коли й до тебе дійшли такі слухи, що я, втікаючи, обікрала свойого батька, не вір тому!

Богом кленуся тобі, я нічогісінько не знала про те, що його обікрадено. Аж геть пізніше дізналася…

Чи ж ти міг би припустити, щоб я тоді, в тій хвилі, коли розсталася з тобою, могла була побігти просто до таткової канцелярії, розламати його бюрко, виняти ключі до Ветргаймівки і забрати з неї скарбові гроші?…

Як бачиш, і того загробного батькового підозріння не ощадила мені доля!

А я все те витерпіла, Массіно! І навіть… мої адоратори[1] кажуть, що й досі виглядаю не погано. Правда, вони тут під японськими кулями та ґранатами не дуже перебірливі».

 

 
  1. Поклонники.