положене на болотистій Дністровій долині, серед лоз та очеретів, видалося мені страшенно нецікавим та одноманітним. Низенькі хати, низенькі плоти, коряві верби, чорні вільхи понад берегами грузьких річок, і рівнина-рівнина, поперетинана бездонними болотами, стругами та охабами — все те якось давило мою душу, навівало сум і нудоту. А мій Опанас бігав по тій сумній околиці оживлений, веселий, щасливий, що я й пізнати не міг того тихого, малоговіркого та задуманого хлопця, яким він був у Дрогобичі. Він увесь день тягав мене по вбогім садку довкола своєї батьківської хати, оповідав мені історію кожного дерева, кожного корчика, кожного рівчака і кожної кладки. Він знав кожну стежку на непереглядній наддністрянській сіножаті, кожну баюрку і кожний закрут ріки, знав, у якім очереті гніздяться дикі качки, а де можна знайти достиглі ягоди смородини. Кожну грушку на межі, кожний корч жостелі серед тернини над річкою, кожний китях калинових ягід, навислий над водою, і кожну темнобагрову «павку» на очереті він вітав радісними окриками, як старих знайомих. І всюди він умів щось цікаве оповісти, з кожною дрібницею в'язався якийсь момент його життя. «Отут ми тої та тої осені зловили журавля на нічлізі». «Отут моя батьківщина торік чепила величезного щупака: корчмар не торгуючися, дав два папірки». «Отуди треба йти навпростець до Луки»… «Отут мені раз трапилося те й те». Він не вгавав весь
