— Позвольте вам представитися, — сказав я, знов наближаючися до нього.
Він усміхнувся якимось силуваним сміхом.
— Ніби я не знаю тебе! За першим разом пізнав. То хіба ти не пізнав мене!
Я придивився йому, та не міг пізнати. Це був чоловік на вид 35 літ, з довгою, чорною бородою, трохи згорблений, у літній полотняній блузі і в таких самих штанах, з якимось не то меланхолійним, не то заляканим і непритомним видом. Його очі немов уникали вашого погляду, але тоді, коли він не чув на собі вашого погляду, вони спочивали, вперті десь в одну точку, в якусь далечінь, немов відси визирали когось. Я глядів та не міг пізнати його. Він якось скривився, далі здвигнув плечима і похилив голову.
— Ну, та й не диво. Давно ми бачилися. А ти навіть у мене в хаті був. Моримуха Опанас, тямиш?
— Та не може бути! — скрикнув я. — Опанас!? Ні, ні за що не пізнав би! Та Господь з тобою! Відки ти тут узявся? Вчителюєш? І в такім глухім закутку! І стільки літ я не чував про тебе… Ну, ходи, оповідай, що з тобою?…
Я засипав його питаннями, та він похилив голову і якось спідлоба дивився на мене, немов би або не вірив у щирість мойого зацікавлення, або міркував над тим, як би викрутитися від моїх запитань.
