бнею б'є мене по тім'ю. Важко стогнучи, я підвів голову і тільки по хвилі розібрав, що хтось сердито стукає до моїх дверей. Я зволікся з ліжка, босими ногами пішов до дверей і відчинив. У клубах морозної пари, що бухнула до покою, стояв возний від телеграфу.
— Я вже думав, чи вас не вбито, або чи ви не загоріли? — мовив він. — Півгодини стукаю до дверей, та й годі вас добудитися.
І він подав мені дві телеграми.
— З одною я вчора не міг вас дождатися, — пояснив він. — Надіюся, що нема там нічого пильного.
Я підписав оба рецепіси, дав возному двадцять крейцарів, затулив обі телеграми в жменю, і січучи зубами, замкнувши двері, закопався знов під ковдру. Якась невимовна млість опанувала мене, якесь ослаблення не то тіла, не то волі. Я лежав, як колода, грівся. Ворухнути рукою або ногою видавалося мені величезною, надсильною працею. З телеграмами в жмені я швидко заснув, не розгортавши їх.
Що було далі, не тямлю. Мов крізь сон пригадуються якісь люті стукання, якісь голоси, якісь холодні руки, що стискали мене мов кліщами, а далі все заволікає сіра, непрозора мряка.
Опанас помовчав хвилю, передихнув, обтер піт, що виступив йому на чоло, і,
