у відчинених дверях вона ждала на мене зі свічкою у руці. Я зупинився в нерішучості. Вона взяла мене за руку і потягла за собою, шепнувши одно слово:
— Ходи!
Я увійшов. Вона замкнула двері і попросила мене зняти пальто і сісти собі. Її помешкання складалося з просторого, ясного покою й ниші, де стояло її ліжко. Покій був уряджений як салоник, обставлений зі смаком, хоч без виставности. На мене дихнуло любе тепло, не знаю чи від натопленої печі, чи від її особи. Вона скинула з себе пальто, і опинилася переді мною в елегантній вовняній сукні, скромно і зі смаком зачісана. На її лиці не видно було ані сліду заклопотання. Поверталася свобідно, з тою властивою їй маєстатичною грацією, що так хапала мене за серце. Повештавшися по помешканню, поправивши перед дзеркалом волосся і кокарди під шиєю, немов хотячи дати мені хвилю часу отямитися, вона станула передо мною і, вдивляючися мені в лице, з таємничим усміхом запитала:
— Любиш мене?
Я не відповів нічого, тільки вхопив її обидві руки і почав покривати їх поцілунками… Сльози ринули мені з очей, закапали на її руки.
Вона сіла біля мене на кріслі і пригорнула мене до себе, притулила мою голову до своїх грудей. Я тихо хлипав.
— Ну, ну, цить дурненький! — мовила вона. — Я все знаю. І чого було не прийти
