хоч одно зерно шроту впакував, то певно буде наш.
Едмунд хвильку прицілився й стрілив. Ревнули гори п'ятикратним відгомоном від вистрілу, бовтнулись у глибінь переполохані клені, тільки великий патріярх, мов скажений, почав крутитися по версі, метатися в різні боки, то поринаючи в глибінь, то знов виринаючи та хлипаючи раз-по-разу виставлюваним аж над воду ротом.
— Наш, наш! — радісно закричали оба брати і швидко кинулись роздягатися, не спускаючи з очей незвичайного звіря.
— Гляди, куди він попливе, щоб дебудь у печеру не запхався! — кричав Тоньо, скидаючи жакет і камізельку за одним разом.
— Дивись, дивись, де він, мусимо його зловити! — кричав Мундзьо, скидаючи таки стоячи черевики.
— Пішов на дно! Нема! Не видно! — сумно говорив Тоньо.
— Он там, он там знов підійшов, — радувався Едмунд, скидаючи сорочку. Ніжне, біле тіло як чистий алябастер заблищало на сонці. Хлопець крихітку здригнувся, коли його обвіяв свіжий надрічний вітерець, але зараз скочив на край скелі, підняв угору руки і зложив докупи долоні високо над головою, лагодячися скочити у воду.
— Стій, стій, не скачи! — скрикнув Тоньо також уже зовсім роздягнений, — а то він перелякається й зовсім утече.
— Куди має втікати, коли пострілений?
— Адже бачиш, що мабуть легко пострілений, коли так дуже кидається.
