потім не чув нічого кращого. Особливо любила одну пісеньку, може й сама зложила її.
Вдень мене любить
Сонце в просторі,
Я ж покохала
Нічнії зорі.
Вдень мене сонце
Цілує в очі,
Серденько ж прагне
Темної ночі.
Якби я мала
Над сонцем силу,
Я б його вклала
В темну могилу.
Я б заміняла
Сонце за свічку,
Всі дні б віддала
За одну нічку.
А проспівавши, кинеться до мене, цілує і пестить і приговорює:
— Розумієш це? Розумієш? Знаєш, яка я? Ну, то не допитуйся далі.
Я не розумів, не хотів розуміти нічого понад те, що давала мені хвилина. Одне тільки я прочував, що таких хвилин ніякому чоловікові в світі, а тим менше мені, не могло судитися багато.
От тим то мене майже зовсім не здивувало, коли збудившися п'ятого дня, я не застав Киценьки на її ліжку, і коли покликана моїм дзвінком Zimmermädchen[1] сказала мені, що «die gnädige Frau ist verreist».[2] Правда, у мене при тій відомості
