Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 5. Оповідання (1956).djvu/204

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

потім не чув нічого кращого. Особливо любила одну пісеньку, може й сама зложила її.

Вдень мене любить
Сонце в просторі,
Я ж покохала
Нічнії зорі.

Вдень мене сонце
Цілує в очі,
Серденько ж прагне
Темної ночі.

Якби я мала
Над сонцем силу,
Я б його вклала
В темну могилу.

Я б заміняла
Сонце за свічку,
Всі дні б віддала
За одну нічку.

А проспівавши, кинеться до мене, цілує і пестить і приговорює:

— Розумієш це? Розумієш? Знаєш, яка я? Ну, то не допитуйся далі.

Я не розумів, не хотів розуміти нічого понад те, що давала мені хвилина. Одне тільки я прочував, що таких хвилин ніякому чоловікові в світі, а тим менше мені, не могло судитися багато.

От тим то мене майже зовсім не здивувало, коли збудившися п'ятого дня, я не застав Киценьки на її ліжку, і коли покликана моїм дзвінком Zimmermädchen[1] сказала мені, що «die gnädige Frau ist verreist».[2] Правда, у мене при тій відомості

  1. Служниця.
  2. Ласкава пані від'їхала.