— А от що я скажу тобі, друже Володимире,— говорив знайомий до Володя в глибині ложі. — Ти знаєш, яка в нас мізерія в літературі. Публіка з конечности хапає чужі газети літературні, бо своєї немає ніякої. Так от я задумав видавати місячник літературний. Капіталу в мене що-де-що знайдеться, терпливости і пожертвовання теж. Але все таки помочі, особливо від наших письменників, потребую. Я знаю твоє гарне перо, чи можу на тебе числити в тім ділі?
Володко похитав головою.
— Ні, друже, — сказав він. — Куди мені тепер до писання? Чоловік у школі і поза школою має таку масу праці.
— Алеж інші мають також працю, та обіцяють і мене не залишати.
— Га, може інші мають і більше сил. А впрочім, друже мій, знаєш прецінь, що женюся.
— Ну, надіюся, що твоя пані полишить тобі настільки вільного часу, — сказав з усміхом приятель, уклоняючись Олі.
— Алеж і як ще радо! — сказала Оля.
— Коли так, — сказав неохітно Володко…
Приятель урадуваний стиснув його руку, ще раз поклонився Олі і пішов.
— Пощо ти, серденько, так не в пору вирвалася? — сказав до неї Володко.
— Не в пору вирвалася? Аджеж я рада би, щоб ти не покидав і літературної праці, коли маєш талан до неї.
— А, так і роби йому задармо! А ще такому чоловікові! Та ж я би від першого
