раз ставало на тім, що в пана й так землі багато, а рук мало, то не буде й познаки, коли цей або той бідніший скосить на панськім зайву копицю. Всьому тому тепер «годі» сказано. Ґустав як почав міряти по мапі, то не тільки те, що хлопи досі завідомо як панське підкошували, а й багато такого, що вважали своїм віковістим[1], показалося панським. Він казав на межах бити товсті обсмоляні палі, сипати кіпці, накладати могили каміння, садити корчі ялівцю. Хлопи кілька разів підіймали крик, але це нічого не помагало — «Йдіть до суду, коли хочете, — відповідав їм на це Ґустав, — а я міряю так, як на мапі стоїть. І судовий інженер так само вам скаже!». — Хлопи похвалялись порозкидувати його кіпці, повиривати палі та корчі, але Ґустав про кожного з грозячих знав так багато поганих справок, що як тільки кожному по одинці, в чотири очі, загрозив криміналом[2], то хлопи притихли, мов і не вони. І з лісом не інакше було. Особливо той ліс, що притикав до хлопських нив, був так повикусуваний та повищипуваний, мов пила з поломаними зубцями. А поглянувши до мапи, Густав побачив, що на ній границя лісу визначена одною однісінькою, зовсім простою лінією. Показав це батькові, розтолкував, і старий аж за голову взявся. «А я, старий дурень, і дивлюсь і не бачу нічого!» — скрикнув він. Знов Ґустав почав розпитувати, і знов відкрив цікаву річ, яким то
