— Га, то ходім, пошукаймо! — сказав Тоньо.
Недалеко треба було й шукати. Клень як поліно качався попри берег, звільна вже крутячися та широко хлипаючи зівами. Едмунд завзято, з лютістю кинувся на нього, вхопив за грубу голову й викинув на беріг. Потім скочив за ним, ухопив камінь і щосили вцідив його в голову.
— А! от тобі за твоє! — крикнув він і його лице разом посатаніло, немов у нього під руками його смертельний ворог. — На! От тобі! І ще! — І Едмунд бив, кидав та ногами топтав ту блискучу, сріблясту рибу, що в останніх судорогах пищала та, з відчаєм хлипаючи, кидалася по піску. З її рота виступала кров змішана з водою в виді кривавої піни; удар каменем розбив їй одно око.
— Мундзю! — крикнув з докором Тоньо, — що це ти робиш? Чи ж то годиться лютувати над бідним сотворінням?
— Ага! Бідне сотворіння, — кричав задиханий Мундзьо, не перестаючи катувати кленя. — Бідне сотворіння, а мене на дно потягло! Ні, замучу до смерти. Най знає.
— Алеж братіку! Уважай, що й воно перед хвилею було живе, здорове, веселе, гуляло собі й жити йому хотілося, аж тут нараз бух! Нещастя паде на нього! Аджеж і воно хотіло життя своє рятувати. Чим же воно винне? Не воно тебе затягло в безодню, а ти його.
— Ні — скрикнув Едмунд, — я через нього тонув! Через нього! Не дарую йому! Це мій ворог, і я вбиваю ворога! Гинь, собако!
