роцьким духом провидів значення тих поклонів і зараз же й огорошив їх:
— Ви кланяйтесь, чи не кланяйтесь, але не гадайте мені, що це, що проволочеться, то вам таки і втечеться, що я поїду з села, та й пропаде. Наперед вам кажу, що моє не пропаде! Я вже на вас найду спосіб.
Поспускали носи бідні бойки і, похитуючи патлатими головами, пішли зо двора, тільки спльовуючи та воркотячи між собою: «Тьфу! Най Бог відвертат та заступат від такого! От-то-о! Росло серед нас, на наших очах, а ми й не знали, що воно за птиця! Аж нараз адіте-тко[1], який Ірод проявився! Тьфу, пек йому! Світ би зажерло, преч би ся казало[2]!»
От так то розпочав Ґустав свою адміністраційну діяльність, приучуючися на малім, як порядкувати великі діла. Батько тільки руками розводив, бачучи, як перед його сином усе кориться та хилиться, як під його оком робота горить, стихають жарти і співи, щезає з лиць веселість, а зависає на них якась сіра тривога. «І відки він цього всього навчився? — думалося старому. «Ріс хлопець на моїх очах якимось відлюдком непривітним, ішов через усі школи туманом вісімнадцятим[3] і ніхто й не підозрівав, що в нім дрімає і таїться такий адміністраційний геній!»
1890 р.
