І справді, досить було раз уважно глянути на дно потока, щоб переконатися, що раків в ньому тьма тьменна. Сусідні селяни раків не їли, то й плодились вони собі спокійно. Гава мало що на землю не кинувся та не цілував тих благословених берегів, котрі вважав уже як свою власність.
Зараз поскидав із себе все шмаття і навіть сорочку, зв'язав усе в купу і сховав за корчик, перевісив мішок через плечі і поліз у воду. Помаленьки, за порядком, лиш злегка постогнуючи, почав встромлювати руку в рачачі печери, і мало що не з кожної витягав величезного рака, що надармо рознимав щипці, кивав довгими вусами і витріщував свої глупі очі, немов дивуючись, що це за новий порядок настав у потоці, де від віку-правіку ніхто не робив кривди рачачій породі.
Не минуло й години, а Гава мав уже цілу копу здоровенних раків в торбі. Ще година, і мішок був уже такий повний і тяжкий, що мотузок почав йому в'їдатися в тіло. Гава почув голод і втому. Вода зіссала його, продрог, а ще й трава «різючка», що росла здовж берегів, не в одному місці порізала йому до крови голе тіло.
— Е, досить на нині — сказав сам до себе, і вернувся до своєї одежі, тягнучи за собою по воді мішок з раками.
— Богу дякувати, — гуторив далі, одягаючися і цокочучи зубами, — на початок це зовсім не зле. Рахуючи копу лиш по
