П'ятдесят тижнів по вісім ринських, то ж то цілі чотири сотки. А нам же при тім, що маємо, на ввесь рік на життя і всі потреби й одної сотки аж занадто буде. То три сотки будемо могти готовими до скрині зложити, розумієте, що то значить?
— Е, чи дасть то ще Бог нашому теляті вовка спіймати! — в задумі сказала Староміська. — Ліпше би то, старий, рахувати те, що в руках маєш, а не те, що ще в жидівській кишені сидить.
— Мовчи, стара! Не з тобою говорять! — крикнув він з жартовливою погрозою. — Я тут хотів нашій Маринці щось сказати про одного такого пройдисвіта, що то називається Андрусь Тихий.
— О, так же щось — скрикнула найстарша донька і зачервонілася, немов уся полум'ям спалахнула. — Що він вам за пройдисвіт такий удався?
— О, видиш, як за ним обстає! — жартував Староміський. — А чим же не пройдисвіт, коли покинув рідну оселю і десь аж за десяту межу забіг, до Добромиля долі шукати? А як забіг, то вже й ніколи не навідається.
— Та до кого йому тут навідуватися? — живо відказала Маринця, низько-низько склонивши почервоніле личко над столиком і працюючи з подвійним, якимсь нервовим, поспіхом.
— Ні до кого навідуватися! — не то жалібно, не то жартовливо скрикнув батько. — Не вже таки ні до кого? Ніхто його не дожидає? Ніхто про нього не згадує. Маринцю, га?
