— Ну, то робіть, — відповів Гава, здвигаючи плечима.
— Слухай, Гаво! Я думаю, чи так не буде добре. У нас є ту ще пару сотиків[1] наскладаних, накупимо матеріялу і будемо робити, а скоро купець кинеться, то ти будеш мати товар готовий.
Гаві тільки того й треба було.
— Що ж, коли хочете, то нехай і так буде. Та тільки я вам наперед повідаю, що не знаю, скільки часу треба буде чекати на купця.
— Що робити! Кільки треба буде чекати, то й почекаємо, а тим часом будемо робити. Аджеж на заробіток тепер нікуди не підемо, а дома дарма сидіти гріх. А так роблячи, бодай надію будемо мати, що не дарма робимо.
Гава пішов від Староміських в дуже веселім настрою. Справа сама собою якось стала на таку дорогу, що легко було догадатися її необхідного кінця.
Пройшло два місяці. Здавалось, що Гава зовсім забув про своїх давніх знайомих, не навідувався, ані одним словом не давав їм про себе знати.
Аж ось раз у понеділок, у препогану слоту і студінь, спіткав він Староміського на дрогобицькім ринку. Старий, увесь оббризьканий болотом, обшарпаний і піднепалий, згорбився і постарівся о яких десять літ. В закостенілій від студені руці держав він свою палицю з дзвінком, а на
- ↑ Сотик — пів копійки.
