— Знаю це, знаю, але що ж я вам пораджу? Я і так тільки з доброго серця хочу вам помогти. У мене ще тамті чіпці лежать, а ці я купую так, на видиму страту. П'ять кіп! Що я з такою купою пічну? А не хочете моєї помочі, то я вам з нею не набиваюся.
Староміський аж затримтів. Промінь надії, що блиснув, було, йому перед хвилею, почав гаснути і тонути в памороці.
— Ні, Гаво! — лебедів він, обнімаючи своєю старечою рукою худий і жилавий лікоть Гави. — Я знаю, ти добрий хлопець, але бій же ся Господа Бога! Тридцять ринських за п'ять кіп чіпців, аджеж це виходить по десять сотиків за чіпець, якраз половина того, що вартий товар.
— Знаю це, знаю, — уперто відповів Гава, — та що ж я можу на це порадити, коли того товару тепер навіть за півціни не продам.
— Ну, але перечекаєш трохи, то ще й з зиском продаси.
— Перечекаєш! — скрикнув Гава, мов ужалений. — Що то значить: перечекаєш? А пощо мені чекати? Чекайте ви, коли вам так добре! Ви гадаєте, що я гроші роблю, що я господар на ґрунті, що я багач, то й можу чекати? Як нині не маю грошей, то мушу здихати з голоду, і ніхто мені не поможе. Для мене чекати смерть, ще гірше, як для вас.
— Ну, ну, Гаво, не гнівайся, — вспокоював його Староміський, — я це так тільки сказав, не із злого серця. Ну, нехай уже буде по твойому, що маю робити?
