го слова, а коли може й чув, то ще певно в той час, коли пам'ять його не могла довше як годину вдержати в голові ніякої споминки, і не тільки Лейбуньо, але і всі в домі боялися її, не виключаючи й Куни Ґольдбавма, її мужа, а Лейбуневого батька. Та й як же не бути їй страшно запопадливою і гордою, коли вона — дідичка десятитисячного капіталу і мурованого домику при Панській вулиці в Дрогобичі, взяла той маєток у віні[1] від батька і набула за нього зовсім природнім способом право старшування над мужем і над цілим домом! Як не бути їй розумною, гордою і запопадливою, коли вона — одинока дочка славного бориславського капіталіста, тепер уже небіжчика, Мойші Шіндера? Такого батька така й дочка. Крім маєтку винесла з батькового дому й те, що її батькові помогло доробитися маєтку — твердий характер і реальний погляд на світ і людей. Як дочка Мойші Шіндера вона стидається навіть до свого малого синка заговорити жартовливим, пещеним тоном, держить гостро всіх у домі, а найостріше свого чоловіка, який зрештою весь тиждень сидить або в склепі[2] з залізом, або в Бориславі при ямах, а тільки на шабаш припинюється в домі і корчиться як мога під її твердою і нелицеприємною рукою. О, шабаш для Куни Ґольдбавма тяжкий день! Рано він мусить зложити жінці якнайдокладніший
