Лейбуньо хоч і не розумів добре всього, що казала мати, але те, що гроші велика, майже свята річ, він так часто чув від батька й матері, що й сам свято вірив і навіть подумати інакше не міг.
— В школі зійдешся з різними дітьми, а найбільше там буде «ґоїв». Держися тих, що краще вбрані, паничиків, не попускайся їх, хоч би тебе й ногами копали. В них така натура, але від них найбільше можна скористати. Не забувай, що ти жид, а жид мусить бути «Geschäftsmann»[1], а ні, то пропав. Чуєш, Лейбуню, будь від завтра, ні, від сьогодні не тільки студентом, але й ґешефтсманом! Це тобі наказую!
І за тим словом пані Хане Ґольдбавм, гордо повернувшися, пішла до кухні, щоби внести до їдальні полумисок, на якім у живописну купку накладені були благодатні пироги з черницями.
Куна Ґольдбавм слухав дуже побожно тої бесіди, кілька разів навіть потакуючи кивнув головою в напрямі до Лейбуня, — але думав він зовсім що інше. А що думав, цікавий читач зараз дізнається.
Заледве Хане вийшла до кухні, коли в тім Куна прихилився до вуха Лейбуня і шептом сказав до нього:
— Лейбуню!
— Га? — відповів також шептом Лейбуньо.
- ↑ Ділова людина.
