Хане громовим поглядом глянула на Куну.
— А то яким способом? — гримнула вона.
— Та він мені продав, цілу шістку дістав, — толкувався Куна.
— Правда то, Лейбуню? — спитала Хане.
— Та правда.
— Ну, і чого ж ти плачеш?
— Та пирогів хочу.
Хане стала немов остовпіла з гніву й обурення. А потім бачучи, що Лейбуньо не перестає пасти очима її порцію, кликнула з кухні пса і поставила перед нього свій таріль, а сама, мов блискавка, прискочила до нетямного Лейбуня і з розмахом вліпила йому відси і відти в лице.
— А ти, драбе, і продав, і ще плачеш? — скрикнула вона! — Оце маєш! Знай, як бути ґешефтсманом! Коли продав, то не жалуй!
І за тим словом вона підняла з-перед пса порожній таріль і пішла до кухні. Лейбуньо сидів, мов камінь, і обома руками держав себе за лице, по котрім бігали терпкі мурашки від ударів. А Куна, бачучи таку досадну лекцію, зареготався і сказав:
— А видиш! Тепер чей[1] будеш знати, що значить ґешефтсман!
1884 р.
- ↑ Мабуть.
