ла навіть чутка, що я син якогось Мошкового свояка, котрий не оставив після своєї смерти нікого, тільки мене одного, а за мною порядний маєток, і що буцім то Мошко загорнув і присвоїв його собі.
— Шкода тебе, Йоську, — говорили мені не раз хлопи, — такий ти моторний хлопець і до ремесла охочий, а що з тебе буде?
— Що ж має бути, — відповідав я. Буде громадський пастух.
— Ой, не має сумління Мошко, що так за тебе не дбає!
— Каже, що бідний, що не має відки, — говорив я.
— Не вір ти старому циганові! Має він гроші і порядні, але для своїх бахурів ховає. А тебе не навчив навіть Богові молитися.
Бурилося в мені від таких слів. Став я сам про себе думати.
— Справді, — міркую, — чого я тут досиджуся? Робити на Мошка задурно завше маю час. Коби хоч ремесла доброго навчитися, то я мав би бодай свій кавалок хліба в руках. Але як тут дійти до того? Як увільнитися від Мошка? Куди в світі обернутися, особливо, коли не знаю, відки я родом, хто був мій батько і чи є де мій рід?
Наша корчма стояла при дорозі. Часто до неї заходили шандарі, не раз ведучи скованих арештантів до Львова або до Жовкви. Зразу я боявся страшенно тих здорових, грізних хлопів у темнім убранню, з карабінами на плечах і в капелю-
