рядного кленя, то й не квапилася втікати. Аж булькіт води від бовта перелякав її мов удар і вона щосили вдарила головою в сіть.
— Підіймай! Підіймай! — скрикнув старий батько. — Щука є!
Еге, є! Хлопчище зо страху і з холоду стратив притомність і замість підняти спідній конець у правий бік, він підняв його в лівий, отворив щуці широкі ворота. Вона тільки раз булькнула, показала Сарабринові хвіст та й шмигнула куди очі бачуть. А старий став мов осуджений.
— Ну, Антошку, — промовив він. — Я думав, що як я вмру, то найбільшого дурня на світі не стане. А тепер бачу, що ще більшого лишу по собі.
— Або я вам не казав? — добродушно і жалібно промовив Антошко. І оба, тримтячі з холоду і зворушення, вилізли з води.
Щука не добре й розуміла всю вагу цеї пригоди. Її риб'ячий мозок під впливом довговікової традиції далеко більше боявся видри, ніж чоловіка, і звичайно, втікши з-перед рук рибаків, вона й не міркувала гаразд, як близько була смерти.
І в оцій хвилі вона не міркувала того. Вода була ще холодна, травлення в її животі йшло ліниво і вона, не дбаючи на легенький плюскіт, що доходив до неї з дальших закрутів річки, лежала собі, не то дрімаючи, не то колишучись у мріях. Про що марила вона? Певно про те, як то вона на снідання проковтне пару отих ковбликів, що в такім ідилічнім настрою лежали на дні вирка, онтам перед її очима.
