або вибрики дикости та жорстокости, що, мов звір у темнім лісі, ховається в серці не одного чоловіка.
В моїй пам'яті засіла одна така сценка, один епізод, про який оповідав мені один із тих, що були суджені в перших львівських соціялістичних процесах, в пору, коли тут засуджували за саме визнавання соціялістичної віри, коли один із старших радників львівського суду з властивим йому цинічним гумором говорив:
— Що таке соціялізм, я, бігме, не знаю, те лише знаю, що це щось гідне кари.
Подія, про яку говориться далі, сталася при кінці 70-их років минулого віку. Того, хто мені оповідав її, не називаю, — байдуже про його назву. Його оповідання списую з пам'яти — може не так колоритно, як він оповідав сам, та у всьому головному вірно.
Мене завезли сюди зі слідчого арешту в непритомнім стані. Я занедужав на тиф, кілька день раз-по-раз зголошувався до лікаря, але лікар не задавав собі праці навіть посмотрити в мене пульс, лише відправляв мене одним словом:
— Здоров! Нічого йому не хибує!
Я йшов назад до келії і лежав і мучився гарячкою, поки не дійшов до того, що вже не міг рушитися. Тоді мене, пізно вночі, взяли в халабуду і перевезли до тюремного шпиталю в Бригідках.
Як довго я там лежав у непритомнім стані, не знаю. Мов крізь сито прига-
