кров одна, ні виглянути, ні годину на ратуші побачити, нічого, лиш той мур та й мур, мов старої баби хіхлянка!
— Ге, ге, ге! — всміхнувся Кеслер на той солоний Владків дотеп. — Ні, знати, тут, бацю[1], і вдень так само нічого не видати, як тепер! Як тут висидіти в такій ямі!
Івась тим часом скулився з холоду і тривоги і сів собі на свій сінник у кут, завинувшися коцом. В казні не топлено, бо до тепер вона кілька день стояла пуста. Івась сидячи в кутику, напружував свої очі скільки міг, щоби розглянути вигляд казні. Але крім білих стін, склепленої луковато повали і чорної, залізної печі з примурком у противнім куті не міг добачити нічого. Його вдарив тільки немило сильний сморід людських екскрементів, але він не знав, відки той сморід походить.
— Ов, чи не відотканий тут кібель[2]! — похопився й Владко, — що за такий сморід проклятий! Він почав мацати по кінець Кеслерового тапчана, де правдоподібно мусів стояти кібель (іншого місця вільного не було). — Та бо й дійсно, що розтворений. А тріс би ти, злодію якийсь! А дивіть, виходила відти бестія якась та й отворила кібель! А пахло би тобі так з рота, як з того кібля!
Івасеві прикро робилося, коли слухав таких проклять і різних гидких слів, котрі за кожним поступом сипалися
