лота, впало на казню і освітило її кути. Ключник Панило підняв лихтарню високо догори і повів очима довкола по казні.
— Раз, два, — сказав він, рахуючи арештантів, — а третій де?
— Тут, тут, пані татку! — скрикнув Кеслер, підводячи голову ще вище, але все таки не встаючи з ліжка.
— Тут, тут — передразнив Панило. А ти, парху оден, що? Ліпший від тих? Чому не встанеш? Я там маю йти за тобою до кута? Га?…
Голос ключника ставав чимраз грізніший. Кеслер, видимо, напудився його, і мов не був на постелі, так злетів з неї на рівні ноги і став, увесь дрожачий, перед ключником.
— Пам'ятайте собі раз на завше — сказав Панило навчаючим, хоть усе ще грізним голосом. — Як прийду рахувати в вечір, маєте антріт[1] зробити і всі мені тут стояти рядом, розумієте! Пся ваша мать була!…
І з тим словом, котре може в мові ключника значило «добраніч» — він обернувся, вийшов з казні і прийнявся, гримаючи та лупотячи колодками, замикати двері на дві колодки.
— Овва, який мені великий пан? Йому роби антріт, як якому цісарові! Овва! — прошептав Кеслер, але так потихо, що не то Панило, але навіть Завадовський коло дверей не міг чути тих слів. Від-
- ↑ Антріт — з німецько-військового жаргону: вийти наперед і станути в ряд.
