віддихнути їх тихим щастям. Але що ж, — споминок таких мало, дуже мало надибається в пам'яті Івася, — ба, що ще гірше, — вони, мов закляті царі, скуті ланцями із своїми невільниками, тягнуть за собою довгими рядами і всі гіркі, прикрі, болізні згадки, котрі поволі заповняють всю казню знайомими лицями, то любо всміхненими, то гнівними, то жалібними, то розпустно-веселими.
Івась Новітній, хоть родився у Львові, не був однако тим, що називається «містова дитина». Змалу слабовитий і нервовий, він не міг ніколи привикнути до того шуму і грюкоту, котрий, мов заклятий вихор, раз-у-раз ревів по вулицях, а коли затих наверху, то Івасеві бачилось, що стугонить під землею. І хоть доля не раз, як усіх дітей бідних ремісників, виганяла його з тісної хати на вулицю, між галасливих, розпустних хлопаків-уличників, він також не міг статися подібним до них, не міг ніколи привикнути до їх гидких бесід, до їх грубости і непосидючости, до їх криків та бігання. При тім він був найслабший і найнесміліший з них усіх і немало натерпівся від них бійки та всяких збитків. Через те вулиця збридла йому, — і уличницького життя він не знав, хіба з оповідань, котрі також разили його, — і він старався їх якнайшвидше забувати.
Батько Івасів, бідний линвар, жив у власнім домику на Замарстинівській улиці, — там і Івась вродився. В рік по нім уродилась дівчина, сестра Івася, котру названо на хресті Маринею. Більше дітей
