не надіявся тут, серед диких лісистих гір, побачити в таку ранню пору, в такім місці, таке ніжне сотворіння. Хвилину він завагався; в його умі мелькнули старинні казки про Дріяд, лісових дівчат, богинь дерев, що іноді являються людям, але зараз же його розум висміяв ті мітичні фантазії. Річ мусила бути натуральна, тим більше, що Дріяди напевно не вміли співати пісні, сплодженої над берегами Прута чи то Черемоша. Та проте що ж це за поява?
В тій хвилі хруснула гілка, мелодія доплила до кінця й потонула в сутіні меланхолії, чудова головка співачки злегка повернулася лицем до Бориса, і в найближчій хвилі пара дивно гарних, блискучих та живих очей зустрілася німим поглядом із його очима. Було щось невимовно принадне і таємниче в тім німім погляді наївних, майже ще дитячих, а вже таких цікавих і вдумливих очей. І цікавість, і якась неясна туга, життьова радість і інстинктова тривога світилися в них. Борис стояв мов очарований тим зором, не смів ворухнутися, чуючи, що найближча хвиля аж тепер може розвіяти це чудове явище і бажаючи, як мога продовжити цю хвилю непевности та загадковости, чуючи в ній найвищий чар, найкращу принаду життя.
Та нараз ясні очі потемніли, рожеве личко мигом похилилося вниз, і в найближчій хвилі ясно поблідло і з рожевих усточок вирвався окрик тривоги.
— Ай, ай, ай!
