на знак прощання, а лівою зібравши свою не зовсім іще довгу сукню погнала вниз і по кількох скоках щезла в гущавині. Борис довго ще стояв на місці і надслухував, але ані один звук, ані один стук, ані хрускіт, ані шелест не давав знати, куди вона побігла. Здавалося, що полетіла з вітром, або впірнула в лісову зелень, як одна з її складових частин.
— Агій, от іще! — промовив Борис отрясаючися з незвичайних вражінь цеї несподіваної стрічі. — Ніколи б не був надіявся наскочити тут у лісі на таке диво. І що вона за одна? Чого блукає по лісі? З її поводження видно, що вона, або дуже розпещена і не знає ще зовсім світу, або психічно ненормальна. Цікаво було б пізнати її ближче. Ну, та на це ще мабуть буде досить часу.
І він рушив далі в дорогу до вершка гори. Ще було кількадесят кроків дуже стрімкої дороги до краю лісу, а повище лісу була вже гола полонина, серед якої півкруглим стіжком підіймався вгору сам шилпь гори.
Вийшовши з лісу, де, не вважаючи на густі золоті плями, струмки та нитки від сонячного проміння, все таки стояла ще сутінь, Борис зразу мусів аж прижмурювати очі, — так ярко світило тут сонце, що вже піднялося, як то кажуть, на три праники над сусідню також лису гору. Проте було досить холодно. Повітря було чисте, чудове, пахуче, що, бачилось, так і лилося цілющим бальзамом у груди. На вершку тяг досить різкий полонинський вітер, а в на-
