— Чи не ночував тут хто?
— Ночував? Хто би тут міг ночувати?
— А ви обдивляли добре щодня магазин?
— Ні. Не було пощо.
— А так!
І не розмовляючи довше, комісар закурив цигару і пішов попід паркан, що відділював касарню від вулиці. Під парканом росли корчі, будяки, всякі хащі. Все те тепер було сухе, поламане, завіяне снігом, а проте легко було в тім снігу відкрити вузеньку стежку, злегка завіяну вчорашньою метелицею; вона вела від горючого маґазину в один кут до паркану. Приклякши на землю і розгорнувши недавно наметений сніг, бадилля і сіно напхане на купу, комісар відкрив під парканом досить простору яму, котрою можна було з вулиці пролізти сюди.
Газетярі пильно слідили за кожним його рухом і повітали його відкриття голосними окриками.
— От бачите? Секрет потроху вияснюється! Тут бували гості.
— Певно крали сіно.
— Або крали, це би ще байка, — мовив комісар і його лице нараз поблідло, немов від якоїсь страшної думки. Або…
Він не договорив і поспішив до горючого маґазину.
— Або що? Або що? — допитувалися цікаві газетярі.
Комісар не відповів на це питання. Обходячи довкола горючої купи сіна, так близько, як тільки позволяв на це докуч-
