— Знаєш що, синку, — мовив Юра до Василя, коли вони по нещасній розправі зайшли до шинку й поснідали. — Їдь ти собі з Богом додому, а я піду до Коломиї.
— Самі підете?
— А що ж! Пошукаю й собі адвоката. Там, кажуть, є така щира душа. Допитаюся до нього.
Василь не догадувався, що в Юри зовсім не адвокат на думці, повірив батькові, лишив його й поїхав додому. А Юра, проблукавши до вечора по Косові, над вечером вибрався з міста в той бік, як до Пістиня. Кілька знайомих гуцулів, що вертали з Коломиї, здибали його за містом, на горбі коло каплиці, побалакали з ним, розпитали, куди й за чим іде. Юра все розповів їм. Але дійшовши до лісу, коли почало смеркатися, скрутив управоруч, лінією вниз, на Старий Косів та Манастирське, перехопився ніким не спостережений на противний верх, і верхами, знайомими плаями[1] та стежками, оминаючи людські оселі, зимарки та дороги, де можна було надіятися людей, поспішав до свойого села. Не спочиваючи ані хвилі, він над ранок опинився на версі, відки видно було його село. Тут вишукавши на одній полянці оборіг з торішнім сіном, виліз на нього, зарився в сіно, і перекусивши та випивши горілки, заснув після тяжкої втоми і проспав увесь день.
- ↑ Плай — стежечка в горах.
