до тої ясної, непохитної певности, що властиво тепер, може в оцій хвилі найбільша небезпека грозить Мошкові від Юри, Мошкові й усій його родині. О, бо гуцул у таких хвилях пімсти дикий, кровожадний, не знає розваги ані милосердя. Сидячи на лаві кінець столу, Мошко при цих думках мов зомлів, одубів, отетерів із наглого переляку. Щось душило його за горло, тисло в грудях, висаджувало очі з голови, спирало дух. Коли б так у цій хвилі почувся був стук до вікна або до дверей, коли б двері були нараз відчинилися і в них показався Юра, — Мошко без сумніву був би в тій хвилі вмер із самого страху.
Але довкола було тихо, спокійно. Черемош шумів глухо; з пригірка від Пилипюкової хати ще раз застогнала трембіта й затихла. Мов хміль по тиці, так Мошкова душа по тій тиші п'ялася вгору, шукала собі в ній опори, скріплення. З тяжким зусиллям він підвів руку і обтер собі нею чоло — воно було покрите краплистим, холодним потом; потім він іще раз простягнув руку і присунув до себе грубу, у шкіру оправлену книгу — першу-ліпшу, що лежала з краю. Він розгорнув її — це була Псалтиря, гебрейська, стара, з заялозеними, пожовклими картками, друкована грубим квадратовим друком. Майже не тямлячи, що й як робить, Мошко ще ближче присунув книгу до себе й обернув на неї свої безтямні очі. Зразу очі скакали по буквах, мов гуцульський віз по камінню, але звільна пароксизм переляку втишувався, квадратові
